Я пам'ятаю! Самі замети, щоправда, не дуже пригадуються. Але дуже часто згадую дідуся… За тією живописною картиною, що спливає у моїй пам'яті самого дідуся видно не було. Лише лопата, що по черзі викидала снігові дощі десь попереду. А було все так. Прокинувся я зранку. Це, напевно, була година 9-та чи 10-та. Дідусь, певна річ, прокидався з півнями. Тож, виходжу на подвір'я, а того подвір'я перед собою не бачу, — сама біла стіна з слідами від лопати. Довелось підводити очі догори. Ось тоді й побачив я ті рясні снігові дощі, що їх збурював дідусь десь у третій траншеї від мене… Та за все своє життя пригадую лише кілька таких зим, — дві чи три, не більше.
